«Генеральний погром»: 50 років від дня масових арештів українських дисидентів

Перша “хвиля” арештів розпочалася 12 січня і тривала вісім днів. В цей час в Україні було заарештовано близько сотні представників української інтелігенції. Серед них були:  Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Зиновій Антонюк,  Данило Шумук, Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, Стефанія Шабатура та багато інших. 

Іван Світличний,
 Фото з кримінальної справи

Василь Стус, Фото з архіву

Ірина та Ігор Калинці
Фото з сімейного архіву родини Калинців, фото з архіву

В’ячеслав Чорновіл, 
Фото з кримінальної справи.

Зиновій Антонюк та Євген Сверстюк
, Фото з сімейного архіву родини Антонюків.

Данило Шумук, фото з архіву

Другим етапом “генерального погрому” стали арешти, які відбувалися протягом квітня-червня 1972 р. В той час за ґрати потрапили такі відомі діячі дисидентського руху як Ігор Калинець, Іван Дзюба та інші.  Затримання продовжувались і пізніше. Так, наприклад,  Валерій Марченко був заарештований влітку 1973 р.

Дисидентів звинувачували у “антирадянській діяльності та агітації” (стаття 62 КК УРСР). Переважна більшість з політв’язнів була засуджена до тривалих термінів ув’язнення. Так, наприклад, Василь Стус був засуджений до 5 років ув’язнення і 3 років заслання, Євген Сверстюк – 7 р. тюрми та 5 р. заслання, Зиновій Антонюк –  7 р. ув’язнення та 3 р. заслання. 

Формальним приводом до початку масових арештів була так звана “справа Добоша”. Ярослав Добош-громадянин Бельгії, українець за походженням. Наприкінці 1971 р. Добош прибув до СРСР як турист, а вже на початку січня наступного року його було заарештовано радянськими спецслужбами. В КДБ Добоша змусили зізнатися у тому, що він був зв’язковим “націоналістичних організацій” з-за кордону. Його метою нібито було встановлення контактів з місцевими “агентами”, на роль яких у цій постановці КДБ призначило заарештованих дисидентів. Дисидентам закидали антирадянську діяльність. Така постановка мала на меті дискредитацію дисидентського руху в Україні. Мовляв, незгодними насправді керують західні спецслужби та націоналістична діаспора, яка проживає за межами СРСР. 

Після тривалих допитів, Зеновія Франко визнала, що шістдесятники мали контакт з Ярославом Добошем, який насправді був “західним агентом”. Таке ж зізнання КДБісти планували вибити з Михайлини Коцюбинської, проте їм цього не вдалося. Остання пізніше згадувала, що вона одразу зрозуміла, який план хотіли втілити радянські спецслужби. Він полягав у тому, аби змусити “покаятися” онучку Івана Франка та племінницю Михайла Коцюбинського – класиків української літератури. 

Михайлина Коцюбинська, фото з архіву

Такий крок показав би, що якщо вже свою “провину” визнають нащадки видатних літераторів, то всі інші шістдесятники – прості злочинці, на яких цілком справедливо очікуватиме покарання. Шляхом безпрецедентного тиску спецслужбам вдалося вибити “покаяння” Івана Дзюби. Автора тексту “Інтернаціоналізм чи Русифікація?”, який був широко поширений у самвидаві. Зізнання Дзюби мало справити такий самий ефект на суспільство, як проєктоване “покаяння” Коцюбинської та Франко.

Масові арешти 1972 року не стали кінцем існування дисидентського руху в Україні. Тепер боротьба відбувалася вже в тюрмах та таборах. Основним методом протесту ув’язнених дисидентів були тривалі голодування. До цього методу боротьби вдавалися Є. Сверстюк, М. Джемілєв, В. Стус, З. Антонюк, О.Тихий, М. Маринович та багато інших ув’язнених. Інформацію про порушення прав людини в тюрмах та зонах дисиденти передавали на волю і на Захід, аби підняти розголос. Записки про стан справ у місцях позбавлення волі виконувалися дрібним почерком на тонкому “трансформаторному” папері. Відомо, що Зиновій Антонюк писав такі повідомлення з використанням двох пар окулярів. На таких малих клаптиках паперу вміщувалися цілі сторінки текстів про ситуацію в таборах. 

Ті, хто були заарештовані в січні 1972 року, вийшли на свободу в першій половині 1980-х, але вже невдовзі багато з них  потрапив до в’язниць повторно. Проте вже не за політичними статтями, а за кримінальними. Так, наприклад, В’ячеслав Чорновіл та Микола Горбаль проходили як підозрювані за кримінальними статтями, хоча ці справи були цілковито сфабриковані. Це була чергова спроба дискредитації дисидентського руху.

Наступна значна хвиля арештів відбулася у 1977 році, коли було створено Українську Гельсінську групу. Тоді під каток репресій потрапили Мирослав Маринович, Василь Стус Микола Руденко, Йосиф Зісельс, Олекса Тихий, Василь Овсієнко та інші. Стус та Тихий загинули в ув’язненні, а решта арештантів вийшла на волю вже наприкінці 1980-х років, під час горбачовської “перебудови”.

Мирослав Маринович
Фото: сайт Українського Католицького Університету, фото з архіву

Історії про дисидентський рух в Україні і зокрема про арешти 1972 р., – це передовсім історії стійкості мужніх людей. Людей, які не зламалися під тиском радянської системи і по-справжньому вміли стояти до кінця за свої переконання. За переконання, які ґрунтувалися на чітких морально-етичних принципах, які були неприйнятними для офіційної радянської ідеології. Ідеології “будівника комунізму”.